:: О нас ::
 
 
AddWeb.ru - раскрутка сайта, 

продвижение сайта
Rambler's Top100 Рисунки, кроссворды, анекдоты, шутки, филателия, нумизматика, ноты для фортепиано, математика, каталог сайтов

Счётчик:
хостов сегодня | хитов сегодня
хитов всего Украина онлайн Неофіційна газета Природа України. Екологія, охорона природи, краєзнавство, туризм... Дерибан Збережи старий Київ ОЛЕГ АНДРОС SOS-animals Green Art ????? Банер Соломенка Здорова Україна
См. новые поступления
в раздел "Карикатуры"

   
НА ГЛАВНУЮ   НА ФОРУМ   ГОСТЕВАЯ
Анонс

Правий поворот київських «лівих»

 

В. З., Ліва справа                                                               

Проблемою українських лівих є бажання бути конструктивними, реалістичними та симпатичними своїм опонентам. Коли ліві  говорять про «притомність», то вони мають на увазі, що їх мають бачити серйозними та симпатичними. До них із повагою ставитимуться правлячий клас та інституції суспільства. Їх навіть пустять погратися із тими ж медійними та політичними іграшками, як і інших «ідеологів», «блогерів», «активістів». Тобто не треба діяти автономно і створювати свою контр-владу, а завойовувати собі місце під сонцем у рамках існуючої системи.

Нинішній спад руху іде рука об руку із цим «політичним реалізмом» і в ньому укорінений. Ліві у своїй беззубості копіюють буржуазну політику із її нудотним «креативом» та фальшивим «здоровим глуздом».  Чим більша віра лівого у свою інтелектуальну просунутість, тим виразніше політичне невігластво. Чим більше інтелігентських снобізму та претензій – тим менше вони обґрунтовані.

Насправді, ліві – це хаос, деструкція і утопізм.  І саме ці неконструктивні риси роблять емансипативний рух живим та продуктивним. Він не може виглядати добре.

Насправді, якби студенти, аспіранти та викладачі лівих переконань не тільки цитували, але і розуміли Барта та Бурдьє, то вони б знали, що сподобатися «суспільству» неможливо. Сама структура суспільства і його мова не пристосовані для критики. Опозиція «доксі» виглядає огидною і смішною. І не тому, що вони є такими, а тому що в суспільстві так прийнято. Навіть, якщо більшість заперечує недоторканість приватної власності, то це жодним чином не відображається на тому, що вам скажуть по телевізору. Політичні партії не задовольняють інтерес більшості, але люди приходять і голосують. Бо це «реалістично».

Бажання виглядати «хорошими» хлопчика та дівчатками є настільки сильним, що слово «дискусія» викликає забобонний жах. Адже будь-яке з’ясування позицій загрожує виявити відсутність єдності в лавах “лівих сил” та ідейні розбіжності. Втім саме така боягузлива та безпринципна позиція породила системні вади українського ліворадикального руху, який ще два роки тому виглядав так  привабливо..

Переднє слово від Капітана Очевидність

Варто нагадати очевидне. Вся політика розташована між двома полюсами. З одного боку правлячі класи, а  з  іншого — сторона пригноблених та експлуатованих. Пролетарської множини. Це і є праве та ліве.

Права сторона відповідає за успішну реалізацію державницької політики, національну єдність, патріотизм, класовий мир, культ праці,  успіху та інші сильно міфологізовані поняття. Праворадикали, що вдаються до антикапіталістичної критики є конструктивною опозицією буржуазії. Внутрішнім критиком, що намагається зробити національний організм міцнішим, подолати фатальне розщеплення і досягти рівноваги.

Це розщеплення породжується класовим розшаруванням. Низи суспільства об’єктивні супротивники дисципліни, порядку, норм.  Не тому, що вони «деструктивні», а тому що це об’єктивний інтерес. В основі буржуазної системи лежить фабрика, в’язниця, школа та інші дисциплінуючі інструменти. Вони базуються на фізичному та психологічному насильстві. Втім, політичне домінування не може триматися виключно на насильстві. Капіталізм переконує та підгодовує. Система простих розваг від алкоголю до електронних гаджетів має притлумити почуття відчуження індивіда. Але найпродуктивнішим моментом є формування фальшивих потреб. Із страху смерті, страху насильства, страху самотності виростають організована релігія, віра у державу та націю. Це потужні мобілізаційні винаходи, що забезпечують дисципліну на виробництві та у суспільстві, що побудоване, як велика підприємство. Треба створити ілюзію що це не просто постійний обіг капіталу та робочої сили (вона живе та помирає), а щось БІЛЬШЕ та прекрасніше. Не механізм, що перетворює наші мрії на порох, а втілення Ідеалу.

Інколи найконсервативніші групи правлячого класу роблять ставку на реакціонерів і перемагають на певний час. Тоді національна політика втрачає ліву сторону. Ідеал перемагає і це створює проблему.  Повна беззаперечна перемога буржуазного консерватизму шкодить і самій буржуазії. Адже дисципліна та порядок суперечить свободі та боротьбі ринкових сил. Без активної чи пасивної боротьби робітничого класу продуктивність праці зростає повільніше. Матеріал не опирається системі. Позбавлена конфлікту система зазнає епічного краху. Більшість фашистських та ультраконсервативних режимів демонструють фатальну нездатність до модернізації. Таке скам’яніле суспільство приречене на крах. Показові приклади Стреснера, Салазара та інших реакціонерів.  Піночетівська «монетаристська» диктатура в одній із найрозвиненіших країн Латинської Америки продемонструвала показники нижчі, ніж наступні буржуазно-демократичні уряди. Праворадикали потрібні для випускання пару, дезорганізації мас, забезпечення консервативної духовної атмосфери, але не для того щоб правити.

В той же час лівобуржуазні режими сталіністів чи лівих націоналістів часто демонструють кращі  економічні та соціальні результати. Ці режими встановлюються в результаті згортання революцій, самотермідоризації (як це влучно назвав Ленін) ліворадикальних режимів, що реалізують програму буржуазних перетвореннь. У таких системах конфлікт виражається у конфлікті революційного імпульсу та політичної системи, що є окремим випадком представницької демократії та капіталізму. Таких парламентаризму та ринку, де ліквідована політична та економічна конкуренція. Є делегування, представництво, експлуатація, ринок робочої сили. Все в рамках однієї партії та однієї держави-корпорації або політичний плюралізм значною мірою обмежено, як у країнах-тиграх Тихоокеанського регіону. Авторитарні режими є ефективними до тих пір поки буржуазія чи пролетаріат зберігають революційний потенціал. “Модернізація” можлива тільки, якщо її роблять революціонери, а не нудні бюрократи.

Послідовна позиція пролетаріату зводиться до негації. Соціальної рівності, «національного нігілізму», антиклерикалізму, «расовому змішанню», емансипації жінок, ненависті до держави та капіталу. Свободи. Політична програма пролетаріату фізичної та розумової праці зводиться до хаосу та знищення системи. Праві думають, що це «жидівська змова». Навіть посилання на Антоніо Грамші чи Франкфуртської школи, що ніби то «вигадали» подібну тактику культурної гегемонії не витримують критики. Ворожий марксизму теоретик анархо-синдикалізму Рудольф Рокер сформулював досить близьке розуміння закономірностей інтелектуальної боротьби, що як і методи прямої класової дії здатні вплинути на суспільство. Ідеї витають у повітрі. Відрізняються тільки формулювання.

Тотальна національна демобілізація, втрата національної єдності, вилучення майна експлуататорів, знищення держави – класова позиція. І ця позиція не суперечить, а тільки взаємодоповнюється боротьбою за свободу особистості. Колективізм пролетаріату та  його солідарність є поєднанням інтересу та індивідуалізму кожного представника поневолених, автономії груп, що кристалізується у спільну політику.

Сама по собі концепція змови, фрагментації невдоволених, та пошук ворога дають можливість правим буржуазним силам сформувати образ ворога. Ворог дає  можливість конституювати себе, визначити програми. Бо жодної програми розвитку капіталізму після ліквідації феодалізму не існує. За визначенням. Тож ультраправе визначення себе через ворога є суто буржуазним підходом, що закорінене у класовій свідомості правлячої верстви.  Це спроба імітувати “програму” при відсутності такої.

Насправді, правлячі класи хочуть повернутися до стану ідилічної єдності. Уявного золотого віку, коли   національний організм з’єднаний кровними та духовними ланцюгами, а не розділений класовим конфліктом. Такого ієрархічно організованного суспільства у якому пани мають владу,а «робоче бидло» із любов’ю ставиться до «національної еліти».  Буржуазні політики (фашисти є тільки виразниками спільної тенденції)  завжди шукають групу осіб, що посягає на цю єдність, адже для створення омріяної єдності потрібна ненависть і таким чином не маючи реального ворога вони намагаються його вигадати.

Праві не тільки шукають ворога, але і не припиняють абсурдні спроби створити власний образ позитивної утопії. «Жрецький комунізм» консервативних революціонерів є саме такою спробою уявити собі світ де тисячоліттями просунуті містики будуть маніпулювати біомасою співвітчизників. Більш «адекватні» буржуазні інтелігенти починають обожнювати сингапурського авторитарного керівника Лі Куан Ю. Це теж форма близької політичної міфології.  Цей реформатор, що отримав у руки колишній торговий форпост Британської Імперії, залізною рукою керує країною останні півстоліття. Опозиція систематично придушується. Вибори проходять при нерівних можливостях партій. Проти критиків висуваються політично мотивовані звинувачення. Син спадкує статки та владу батька. Майже Янукович. Але є все ж таки відмінності. «Покращення» реалізує суперцентралізована партія, що від початку копіювала організаційну структуру більшовиків, а її символом є традиційна «блискавка» британських фашистів Мослі.  Ну і краде сінгапурський режим менше, втім, тим хто сидить у в’язниці за сфабрикованими звинуваченнями від того не легше. Там опозиційні політики не продаються. Тож депутатів, наприклад, легше посадити. Лі Куан Ю, нагадаю, при цьому частиною праволіберальних журналістів вважається АДЕКВАТНИМ КЕРІВНИКОМ ТА ЗРАЗКОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ. Саме подібна публіка визначає норму. Скажений неоліберал-автократ, що маніпулює громадською думкою та плює на демократію є взірцем для певної частини “демократичних опозицціонерів”.   Чи треба відповідати вимогам такої «норми»?

Послідовні ліві завжди будуть виглядати небезпечними ворогами для найреакційніших верств буржуазного суспільства. Але у той самий час система потребує лівих, як певного руйнуючого ферменту.  Їй потрібен не тільки вигаданий, але і більш-менш реальний  опонент.  В США ідеологічні ліві винищувалися поліцією та пропагандою багато раз. Разів зо три це робилося шляхом поліцейських репресій, починаючи десь  із 1886 року. В 70-х-80-х минулого століття американських лівих загнали у куток ідеологічно та соціально. Втім, політична система не може існувати, якщо хтось не намагатиметься «знищувати» уявну національну єдність та порядок.

Сама американська ліберальна демократія  була вимушена винайти те що праві назвали політкоректністю. Систему обмеження расизму, націоналізму і ксенофобії. Те саме, що є культурною програмою лівих і іде трохи далі ліберального культу «абстрактної людини» (під яким розуміється чоловік/жінка, чорний/білий, але із грошима). Інтернаціоналізм та емансипація були замінені антидискримінаційними практиками.

Тобто політичними рухами, що не ставлять під питання сам капіталізм, але говорять розумні та правильні речі з якими складно не погодитися.  Часто вони включені до структур контрольованих Демпартією США чи АФТ-КПП. Ці буржуазні рухи виконують «функцію» пролетарських лівих, але є частиною  системи. Конструктивна та реалістична внутрішня опозиція, що бореться за право жінок та афроамериканців… зайняти своє місце у радах директорів корпорацій.  В той же час частина прихильників гендерного чи расового сепаратизму стає на відверто праві позиції. В цьому сенсі білий гетеросексистський сепаратизм виглядає логічним доповненням чорного, жіночого та гей-сепаратизмів.   Не даремно білі гетеросексистські сепаратисти вітають прояви чорного расизму у США. Це не лицемірство. Борці за маленьку «чисту» спільноту бачать у інших себе. Тобто мікроскопічну реалізацію буржуазної ідеї «єдності».  Хоч якоїсь єдності.

Всю історію лівого руху ми спостерігаємо переродження революційних класових сил на додаток до буржуазної системи. Якщо циганський табір у Франції у часи Саркозі  розганяється із погано прикритих расистських міркувань, то при соціалістичному та «гендерно збалансованому» уряді Олланда циган гоняють із «турботи про них». 17 дітей виганяють на вулицю, бо існування  у таборі є небезпечним. Антисанітарія. Звісно, під відкритим небом їм буде «безпечніше» та «санітарніше». Насильство  тут служить добру. Це загальна біда «конструктивних» лівих, що голосували за воєнні кредити 1914 року, санкціонували вибивання прикладами мізків «сектантів» Люксембург та Лібкнехта, влаштовували комінтернівські катівні у Іспанії, щоб захистити буржуазну республіку від небезпечних соціальних революціонерів. Ми знаємо, що еберти та сталіни хотіли добра. Краще б вони по-Мефістофелевські бажали «зла». Може тоді і добра було б більше. Хто знає?

Сталіністи та націонал-анархісти

Чому в лавах «другої» першотравневої демонстрації 2012 року, що складалася значною мірою з марксистів-ленінців, опинилися  націонал-анархісти із групи «Комуна» та союзної їм організації «Штурмовий комітет»?  На перший погляд поєднання представників сталінської традиції з об’єднання «Боротьба» та націонал-революціонерів, що не приховують своїх організаційних контактів із російськими та українськими націонал-автономами виглядає дивним. Але, насправді, тут немає жодних суперечностей.    Буржуазні радикали мають шукати близьких до них буржуазних радикалів.  Політичний реалізм та необхідність збільшити масовку для ЗМІ робить ідеологічні дива.

«Боротьба» визначає націоналістів, як виразників дрібнобуржуазних верств.   Це можна прочитати у програмі партії.

«Значну частину населення України становить дрібна буржуазія, представлена, в основному в торгівлі, посередницьких послугах, «сфері обслуговування», аграрному секторі. Швидкий процес утворення фінансово-промислових груп та монополізації капіталів призводить до масового руйнування дрібного бізнесу, та прискореної пролетаризації його представників. Під ударами ФПГ дрібна буржуазія стає сприйнятливою до антиліберальних націоналістичних доктрин неонацистського спрямування. Яскравим прикладом такої орієнтації стало посилення Соціал-націоналістичної партії України, з 2004 року відомої як ВО «Свобода».»

Зауважимо, що ідеолог «Комуни» «Марлен Інсаров»  приблизно рік тому висунув гасло:  «Да здравствует боевой союз революционных социалистов и революционных социал-националистов!» Насправді, це не означає навіть союзу із пригнобленими представниками національних меншин. В тому ж тексті Інсаров пише: «Право наций на самоопределение, понимаемое в государственническом смысле, не решает никаких национальных проблем и воспроизводит прежние эксплуататорские отношения.»  Це означає, що «Коммуна» орієнтується на націоналістів національної більшості, що вже реалізувала «право наций на самоопределение, понимаемое в государственническом смысле» і є ворогом держави, тільки тому… що ця держава не є достатньо репресивною.

Тож виходить, що «Комуна» орієнтована на підтримку найреакційнішої форми буржуазного та державницького націоналізму. Бо кінцевою реалізацією етнічної ідеї при капіталізмі є розбудова національної держави. Самостійної або автономної держави. Навіть невеличкі спільноти білих сепаратистів чи омріяні єврорегіони ліволіберальних націоналістів з ЄС є таким державницькими формами. Якщо ж держава переживає проблеми, то нацисти можуть її «перезапустити». Вони створюють державу та нація заново, «очистивши» національний організм від «зайвого».

Але у «Платформі» угруповання «Комуна» написано: «Обов’язок кожного свідомого пролетаря – боротися з державним патріотизмом і шовінізмом у будь-якій його формі.» Тож виходить, що або пан Інсаров не вважає себе пролетарем, а своє угруповання пролетарським, або соціал-націоналізм панівної нації перестає бути формою шовінізму, якщо із ними треба швиденько побудувати «бойовий союз». Союзник автоматично втрачає негативні риси?

Сучасна «класова» риторика неонацистів (революційних  соціал-націоналістів) суміщає соціальне та національне визначення ворогів. Верхівка буржуазії розглядаються, як чужа національно. Ворожа національному цілому. Ворожа утопії єдності. І, дійсно, така форма антикапіталізму не суперечить порядку речей і дає можливість створювати надкласову єдність між буржуазією та пролетаріатом однієї нації. Економічна рада спонсорів, про яку казав не раз Тягнибок успішно поєднується із соціалістичною риторикою його ж товариша по партії та лідера «автономних правих» Михальчишина. Це вдала політична тактика. Вона забезпечує «Свободівцям» і гроші і соціальну базу. Крім того партія завжди потребує молодіжного резерву, що критикував би певних лідерів. Насправді, це посилює владу партійного вождя, а не послаблює. “Молода молодь” є небезпечною тільки для середньої ланки керівників. Це вам кожен фахівець із партійного будівництва підтвердить. Це голова та руки одного тіла.

Зауважимо, що «антилібералізм» (що його так вдало пригадала “Боротьба”) притаманний не тільки «Свободі», але і діячам «Штурмового комітету» (тим самим, що ходили на демонстрацію разом із «Боротьбою») , що із захоплення перпостили до себе на сторінку антиліберальний маніфест «10 тезисов о либерализме» авторства правого автонома під псевдо «Друг Вітовський». Сам текст в українській версії помандрував кількома неонацистськими сайтами. Потім він вже був перекладений на російську. Наприклад, тут він датований груднем 2011 року.  Більш ранніх згадок про тест гугл не видає.

Здається, що сталіністи та націонал-анархісти із групи із блюзнірською назвою «Комуна» мали б ворогувати? Але не все так просто. Сталіністський прогресизм  дозволяє союз із національно-визвольним рухом.  Звісно, для цього націоналізм та патріотизм мають бути «національно-визвольними». Адже Україна, згідно програми «Боротьби», є країною периферії. Тож, насправді, в цьому союзі все природно і нормально, консервативно і традиційно.

«Капіталістичне накоплення розділило людство на невелику групу країн «центру», куди стікаються надприбутки від експлуатації більшої частини людства — так званих країн капіталістичної «периферії», до якої вже два десятки років відноситься України. Таким чином, капіталізм породжує нерівність не тільки всередині країни, але і між країнами.»

Таким чином союзи із буржуазними силами ТЕОРЕТИЧНО можливі, хоча в програмі «Боротьби» про це ні слова не сказано. Але це випливає із того факту, що Боротьба визнає себе марксистсько-ленінською партією. «Об’єднання «Боротьба» — це класова політична марксистсько-ленінська організація, що об’єднує свідомі революційні елементи класу найманих працівників.» Визнання периферійного характеру вітчизняного капіталізму робить українську буржуазію «жертвою» імперіалізму. «Підтримка антиімперіалістичної боротьби пригноблених народів» також  записана у програмі об’єднання.  Це дає можливість союзів із будь-якими буржуазними силами, що виступають проти неоліберальної політики та за суспільний прогрес. Таке формулювання дає можливість співробітничати і з лібералами, і з націоналістами меншин, і з націоналістами більшості. Головне, щоб «дрібнобуржуазний елемент» не був підпорядкований великій буржуазії. Ідейно домінувати має більшовицька партія.

І вона домінує. Дві найбільші акції на яких засвітилася «Комуна» були організовані та провадилися із участю партійців «Боротьби» та тред-юніоністів. Нагадаємо, що саме проти них направлена  левова частка гнівних статей «Інсарова». Але участі у спільних акціях це не стосується. Для союзників (сталіністів та «профкомичів») зробили виняток. І це логічно. Попри радикальну фразеологію, група «Комуна» сповідує світлі принципи буржуазного політичного реалізму. Випускник кузні мажорів для держслужби і молодший вождь “Комуни” Леонід “Комоєдиця” є носієм саме цього модного і молодіжного тренду. Безпринципність при тріскучій радикальній фразі. Хтось проголошує будівництво Єдиного Блоку Лівих Організацій, а хтось його вже будує, але у ширшому форматі.  І це стосується не тільки лівобуржуазних, але і правобуржуазних політиків.

Чому? Бо сама “Комуна” є виразником політичної позиції буржуазії. І для того, щоб бути прислугою буржуазії, не треба бути самому буржуєм. Багато лібертаріанців, що захоплено цитують Айн Ренд є бідними як церковні миші. Американські консерватори часто належать до типового «білого сміття» і при цьому можуть голосувати за політиків які обрізають їм соцвиплати, бо хочеться асоціювати себе з білим правлячим класом, а не із «чорним сміттям», що живе на сусідній вулиці.

«Комуна» не заперечує  проти встановлення після революції у комуністичних спільнотах системи, яка може базуватися на релігійних принципах. Враховуючи, той факт, що націонал-анархізм успішно заграє із містикою та релігійними ідеями це означає ідеологічні поступки послідовникам Троя Соутгейта. Ці «праві анархісти» не є ворогами представників інших націй  та народів. Вони готові миритися із існуванням інших спільнот аби тільки ті не перлися із  своїм уставом до їхнього націонал-соціалістичного монастиря. Тож тут є поступки з боку «Комуни» партнерам по націонал-анархістському дискурсу.
Звісно, члени «Комуни» не є неонацистськими містиками, але проти читання Еволи вони не заперечують. Льоня «Комоєдиця» підтвердив, що читає його, а активіст та вождь «штурмового комітету» Назар з радістю постить цитати цього автора у своєму вконтакті. Раніше постив Гебельса, але після скандалів і звинувачень у праворадикалізмі перестав це робити публічно, хоча підписку на фан-сторінку зберіг. Зауважимо, що «Комуна»  активно лає субкультурних антифа, але не змогла б появитися сама, якби не пару років безголової діяльності «патріотичних антифашистів» із різних ініціатив типу «русские против фашизма» чи їхніх українських аналогів. Не останню роль зіграли і юні буржуазні моралісти від панку, напіврелігійні пролайфери та інші захисники світлих американських протестантських чеснот. Не менше шкоди анархістам завдала і ідеологічна діяльність окремих діячів РКАС, що довели пару ідейних помилок Фонтені до абсурду, а із статті Махно, присвяченій військовій тактиці… зробили оргвисновки для мирного часу і створили ідеологічне обгрунтування культу вождя.  Завдяки подібним ідеям маячня «Комуни» про союз із правими не виглядає ідіотизмом кабінетних теоретиків. Теоретиків, бо практичної сфери діяльності у «Комуни» немає і  не буде.

Цікавим штрихом буржуазності угруповання «Комуна» є ставлення до «моралі». На прямі запитання про сексуальності, вони зазначають, що “норму” визначає більшість. Із метою обґрунтувати свою позицію вони апелюють до концепції лібертарного комунізму Ісака Пуанте.
Із тексту видно, що рішення більшості стосуються споживання, тож націонал-революційні «комунари» в даному  випадку сексуальні стосунки  трактують, як проблему споживання чи виробництва. Таким чином виходить, що  люди «споживають» одне  одного. Адже секс є не тільки репродуктивним. Враховуючи консервативний характер молоді у «Комуні», ми маємо це зрозуміти як «споживання» чоловіками жінок. Регламентоване більшістю. Це вже відкат значно правіше Пуанте. Адже прийнята на базі його ідей в 1936 році програма НКТ проголошувала вільне кохання. І жодних обмежень такої свободи з боку «громади» там немає. Єдиний момент регламентації пов’язаний із сексуальними домаганнями. Таку людину, згідно програми, могли вигнати з комуни. Не достатньо жорстко, але ґвалтівників анархісти не толерують, навіть потенційних. Що робити із ґвалтівником не написано, але дух тогочасного анархізму вказує, що із ними робили б те саме, що із антисемітами за махновщини. Нагороджували дерев’яним хрестом та костюмом з того самого матеріалу.

Насправді, націонал-анархісти із «Комуни» не одні хитрують із своєю ідеологією. Якщо «Боротьба» обіцяє в програмі-мінімум водночас і робочий контроль і контроль профспілок за звільненням, то це наводить на думки, що нас дурять. Обране робітниками правління націоналізованого підприємства і так є інструментом робітничої влади на виробництві. Чи може робітничій контроль буде звичайнісінькою заманухою, позбавленою реального змісту?  Зауважимо, що у програмі-максимум елементи індустріальної демократії (робітничий контроль) зникають і маємо «просто» націоналізацію виробництва.

Нагадаємо, що націонал-революціонери із «Комуни» виступають проти офіційних профспілок та парламентських партій. Втім, саме в колонах цих партій і брали участь 1 травня та під час протестів проти Трудового Кодексу.

Це виглядає проявом безпринципності, втім антипрофспілкова позиція «Комуни» є продовженням їхньої лінії, що є суто консервативно-демократичної. Вони більше зосереджені на критиці синдикалізму, ніж тред-юніонізму.  Серед ідейних  натхненників групи, наприклад, згадується автор агіток «соціалістичних» ОУН-УПА Петро Федун-Полтава. В своїй роботі «За тип організованої демократії в майбутній незалежній українській державі» цей «соціаліст» заперечує політизацію профспілок та економічної боротьби робитничого класу, як шкідливе явище. У тій же роботі пан Федун відводить профспілкам роль виключно економічну. Він обґрунтовує необхідність багатопартійності тим, що відсутність партій може політизувати профспілки. Федун виступає за “демократію”, але таку, що заперечує «лібералізм», що «анархізує» політичне життя.

«Демократія, як політична практика, є організація політичного життя в державі на основі забезпечення народові демократичних свобод, на основі свободи політичних партій, на основі забезпечення участі цих партій як експонентів політичних поглядів народу в найвищих державних органах, на основі ухвалювання законів і приймання рішень більшістю голосів.

В той же час лібералізм, як ідейна течія, є погляд, що людина має право на абсолютну політичну, економічну, моральну і всяку іншу свободу і на цій основі вона в своїй діяльності не повинна бути зв’язана ніякими нормами, які, як правило, є завжди — певним обмеженням свободи одиниці. Зрозуміло, що на практиці лібералізм може доводити тільки до анархізації політичного життя, до стихійності з усіма її негативами в економіці, до розкладу і деморалізації в ділянці моралі. З цього зіставлення цих двох понять – демократії і лібералізму – хіба доволі ясно виходить, що їх в однакову площину ставити не можна. Нещастям для демократії було, що вона народилася і розвивалася рівночасно з лібералізмом. Через те, мабуть, вони й вважаються, особливо їхніми противниками, за дві сестри-близнюки, здібні тільки приносити всяке зло суспільству», — писав Петро Федун-Полтава.

Дорослі люди розуміють, що вставляючи в «святці» консервативного демократа та прихильника приватної власності на землю,  вони роблять тактичну та стратегічну поступку буржуазії. Кажуть, що це допоможе привертати на свою сторону бонів, але таке припущення є помилковим. Правим, зазвичай, наплювати на подібні маркери. Крім того навряд чи “Комуна” сама є достаньо лівою організацією.

«Комуна» теж заперечує «лібералістичний» «індивідуалізм», але уже в самому анархізмі. Ема Гольдман розглядається, як небезпечна ідеологічна диверсантка. Про що вони вже заявляли і письмово і усно. Панів із «Комуни» може лякати її майже ніцшеанський пафос сильної та вільної людини та революційної меншості, що протистоїть демократичному та соціалістичному пристосуванству до настроїв «більшості». Певно, так само вони мали б засудити Малатесту чиї погляди мало відрізнялися від поглядів «червоної Емми», але не роблять цього. Певно, ігнорувати жінку та єврейку простіше ніж «динамітного дідуся» та італійця.

Багато для становлення ідеології «Комуни» зробив не тільки автор спекулятивної праці про УПА «Мы, украинские революционеры и повстанцы…  «марксист» пан «Інсаров», але і інший московський «ідеолог», «анархіст»  «Магід». Він ще веде ЖЖ під псевдо Шрайбман.. Ще у часи свого членства у російській групі МАТ він активно виступав проти антивоєнної боротьби. Так він засуджував пітерських анархістів за надто лояльне ставлення до сепаратизму. Антивоєнний активіст та анархіст Петро Рауш, що опонував йому, звинувачував Магіда у серйозних поступках російському імперіалізму та шовінізму. В цьому сенсі «антифашистський» погляд Магіда початку 2000—х на  нацменшини та  їхній сепаратистський рух є таким самим російсько-шовіністичним та правим, як і його сьогоднішні братання із націонал-революціонерами. Петро Рауш пророчо зауважує:  «Магид на самом деле ни разу не называет восстанием выступления в Кара-Махах и Чабан-Махах, он действительно отказывается говорить о том, что Кавказ был Россией завоеван – зато об “агрессии” чеченцев в Дагестане и чеченском “фашизме” говорит более чем охотно! Спрашивается – не аналогичный ли подход к проблеме демонстрируют и русские фашистские организации (РНЕ, НБП и т.п.)?»

Сьогодні Петро Рауш вимушений перебувати у еміграції в Швеції за свій антимілітаризм, а пан Магід цілком успішно продовжує «вєщать» в Інтернеті та немає суттєвих проблем із законом РФ. Адже пропаганда крайнього гормонального радикалізму для підлітків є безпечнішою справою, ніж навіть малочисельні пікети проти чеченської війни. Доведено практикою.
Формальною причиною для переслідування Рауша стала сутичка з неонацистами, що несуттєво постраждали від рук учасників антивоєнної акції, але істинна мотивація заведення на Петра справи по «антиекстремістській» статті та подальше переслідування його однодумців-антимілітаристів за «участь у теракті» є вельми показовими.

Основна відмінність між «Боротьбою» і «Коммуною» в тому, що перші є програмними контрреволюціонерами, що мають план самотермідоризації революційного режиму, а другі вже сьогодні готові сприяти реакції та співробітничати із будь-якими авторитарними та буржуазними партнерами. Якщо, звісно, вони дозволять щось сказати з трибуни. 1 травня стало стартом виборчої кампані партії «Боротьба» і “Комуна” реально цьому  допомогла,  як і всі хто створив масовку їхній акції. «Боротьбі» треба «продавати» регіональним парторганізаціям ілюзію широкої підтримки. Саме заради неї партія така неперебірлива у справі вибору союзників.

Кандидати від “Боротьби” Киричук та Албу мають цілком помірковану буржуазно-популістську програму. Про програму Киричука можна докладніше почитати статтю Стаса Ді.

Сьогодні відрізнити позицію «Боротьби» від КПУ вже складно. Ще рік-два тому вони лаяли парламентський кретинізм КПУ, а сьогодні вже готові «іти до влади», уникаючи будь-якої ліворадикальної риторики. Сама партія та неформальні «фронти», що їх вона будує є чудовим прилистком для дезорієнтованих та деморалізованих лівих радикалів, які обрали «політичний реалізм».

Наступна частина статті буде присвячена тим лівим, що живуть у казковому світі «реформ». Слідкуйте за оновленнями сайту.

Джерело: http://livasprava.info/content/view/4630


0


Опубликовать